Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Дмухайлівка

Країна	Україна
Область	Дніпропетровська область
Район/міськрада	Магдалинівський район
Рада	Дмухайлівська сільська рада
Основні дані
Населення	1367
Поштовий індекс	51115
Географічні дані
Географічні координати	49°3′23″ пн. ш.34°44′51″ сх. д.
Місцева влада
Адреса ради	51115, Дніпропетровська обл., Магдалинівський р-н, с.Дмухайлівка, вул.Пушкіна,4

У 2010 році Дмухайлівці виповнюється 261 рік

Дмухайлівка (за царату - Дмухайлівські Хутори) — село Магдалинівський район України над річкою Суха Заплавка і балкою Глубока.

 Історія

 Запорозький період 1650-1775

Перші відомості про село відносяться до середини 17 століття. Місцевість не раз обезлюднювалась чумою та посухою. Рятуючись від чуми перші переселенці розводили димокури, створювали димові завіси, вогонь від яких перекидався на все, що могло горіти. Вигорілу, спустілу місцевість почали називати Погорілим. В 1749 р. в місцевість Погоріле поселився багатий козак Дмухайло. Пізніше поселились козаки Гаркуша, Шляховий, Логойда. Поселення стали називати хуторами Дмухайла.

За царської Росії 1776-1917

В 18—19 століттях значно зросло населення Дмухайлівських Хуторів.

1886 року тут мешкало 3311 особи у 602 подвір'ях. тут була православна церква. Входила до Гупалівської волості Новомосковського повіту.

На 1898 рік тут було 934 двори з кількістю населення 3302 особи чоловічої статі та 3272 — жіночої. 6108 десятин землі, які було відведено під наділи, роздано 1527 душам чоловічої статі.

Інша земля знаходилась у руках Бакмута, маєток якого містився в Анастаївці. Великими поміщиками були Микола Старокінь, мав 86 десятин, у попа було 200 десятин землі, у Степана Клочка — 125 десятин землі і т. д. Становище селян було дуже тяжким. Злидні, борги приводили селян до зубожіння. Знаряддя праці були примітивними: серп, плуг з ралом та лемешем, коса, ціп, дерев'яні вила — ось і все, чим обробляли свої клаптики землі. Крім панщини на плечі селян лягали загальнодержавні «подушне», «поголовне» та інше. Нещадно оббирала селян і церква, якій треба було віддавати церковну десятину.

Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло
Неначе люди подуріли
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть…
(Т. Г. Шевченко)

УНР 1917-1921

1917 рік увійшов до історії нашої країни як рік двох революцій. Це був дуже складний час. Тільки в Катеринославі та губернії влада змінювалась 10 разів: Радянська влада, Центральна Рада, Директорія, Махно, Денікін. І кожна з них, наводячи порядок на свій погляд, проливала кров мирного населення. На толоках, на гонах і луках
Виростали могили страшені,
І купалась в горі й муках
Україна в ті роки і дні.

В 1917 році прийшла революція і в Дмухайлівку. Із фронту в Дмухайлівку приходили солдати. Почали скликати сходки, на яких виступали Собка Никифор Іванович, Бондар Артем Сильвестрович і закликали братись за зброю і йти на боротьбу проти поміщиків. Їх підтримали селяни. Вони розігнали козаків економії Урусова. На початку 1918 в с. Дмухайлівці був організований революційний комітет, на чолі якого стояли Собка Никифор Іванович — голова ревкому, Феденко Андрій Антонович, Білий Никита Данилович, Дворецький Кирило Митрофанович, Христя Михайло Матвійович — члени ревкому.

В червні місяці в село прибули німці з Черновим. Вони спалили будинки членів ревкому, били нагайками людей. За вказівкою німців було утворено «Союз земельних власників», який проводив боротьбу проти революційних дій. «Союз» послав своїх членів в місто Новомосковськ по зброю, але партизани на чолі з Хомою Качаном і Кругловим оточили їх, перебили і вкинули в колодязь, а зброю забрали і озброїли нею партизан. Восени 1918 року в Дмухайлівці було обрано волосний виконком, на чолі якого стояли Собко І.І., Феденко А. А. Але в 1919 році в село прийшли денікінці і знищили всі документи цього комітету. Члени волосного комітету пішли в підпілля і створили партизанський загін. На нього напав загін денікінців, в якому було 500 кавалеристів, 10 кулеметів, 4 гармати. Зав'язався нерівний бій. Партизани відступили до с. Гупалівки, з'єднались з батальйоном 45 стрілкової дивізії 398 стрілецького полку і пішли в наступ на денікінців. Втративши 40 чоловік вбитими, денікінці відступили. В 1920 році в селі було знову створений революційний комітет, на чолі якого стояв Боцула Михайло Петрович. Революційний комітет проводив організаційну роботу, постачав хліб і коней Червоної Армії, зміцнював радянську владу в селі. Це не сподобалось поміщикам і вони створили загони, на чолі яких стояли Вовк, Коврига, Педько, Іванюк і інші. У липні 1920 року загін Іванюка зробив наліт на с. Дмухайлівку і вбив голову революційного комітету Боцулу М. П., міліціонера Капшука Сергія. В 1921 р. цей загін був розгромлений. В бою були вбиті і комсомольці нашого села — Джумар, Чорновол, Зимовець Василь. Незабаром була розгромлена і армія Махна, що діяла на території нашого повіту.

 УРСР 1921-1941

Коли радянська держава розгромила інтервентів і білогвардійців, одноосібні господарства селян стали об'єднувати в колективні господарства. Тоді з'явився перший колгосп у селі. Це сталося в 1928 р. і називався він «Передовик».

Перші п'ятирічки

Віртуозно болить у людини душа -
за землею рідною, за словами теплими
але вона все мандрує і мандрує
від добра у зло, від зла у добро…
Хто зупинить це страшне колесо?

Л. Левченко.

В нього увійшло 142 двори з площею землі 1050 га. Головою цього колгоспу був Яків Феодосійович Решетило. В 1929 р. організований другий колгосп «Борець за революцію» з площею землі 2410 га. В 1930 р. створено колгосп «Шлях до соціалізму», а в 1932 р. — колгосп «За другу п'ятирічку». Організаторами цих колгоспів були вихідці із бідноти — І.І. Собко, К. К. Ковіка, К. М. Дворецький, Н. М. Снитка та ін.

З початком організації колгоспів, тих, хто не хотів добровільно туди вступати, оголошували «ворогами» Радянської влади та засилали. Коли почали забирати хліб у селян і віддавати його державі, прийшов голод. Потім стали забирати й інші продукти, особливо у тих, хто не хотів одразу йти до колгоспу. Люди ховали хліб, заривали у землю. Але майно все знаходили і відбирали. Деяких кидали до в'язниці. Багато людей померло від голоду в жахливих муках. Вимирали по 3 — 4 чоловіка з сім'ї, а той цілими сім'ями. Щоб вижити, їли собак, котів. «Активісти» збирали померлих, клали їх на вози, ховали їх за селом у братській могилі. Так селяни помирали з голоду, а більшовики — комуністи на загарбаному добрі організовували банкети. І усіх небажаних, усіх, хто не вірив Радянській владі та партії, усіх, хто бачив і розумів, що відбувається насправді, а то й просто ні в чому не винних людей, заарештовували, засилали, розстрілювали.

В 1935 р. всі колгоспи села одержали по акту від держави землю на вічне користування. В 1936 р. в селі було організовано машино — тракторну станцію. Колгоспи села розвивалися, з року в рік вирощували високі врожаї всіх сільськогосподарських культур і не раз були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

 Німецько-радянська війна 1941-1945

Більше тисячі жителів села Дмухайлівки вступили до лав Радянської Армії. Німці відправляли молодь до Німеччини, а активних громадян — до концентраційних таборів. Жителі села не корились німецьким ворогам. Вони відмовлялись давати німецьким окупантам продовольство, а такі, як П. П. Шаравара, Данило і Василь Ковіка закликали організовуватись до боротьби. Нацисти розправились з ними і стратили їх. Активні дії проти німецьких загарбників проводив партизанський загін, організований членом комсомолу І. І. Демченком.

Демченко Іван Іванович народився і виріс в Дмухайлівці. Закінчив Дмухайлівську середню школу, працював у колгоспі трактористом. В селі його обрали секретарем комсомольської організації та перевели на роботу обліков-цем і завідуючим сільським клубом. Демченко одружився на Мотрині Степанівні Руденко.

З початком війни Іван Іванович, як допризовник, попросився на фронт, але був скерований до Бердичівського піхотного училища.

15 червня 1941 року Демченко призначений на посаду командира стрілецького взводу з присвоєнням військового звання лейтенант. Того дня, після урочистого шикування, він написав додому листа, в якому пообіцяв викликати Мотю до себе, як тільки прибуде на нове місце служби. Лист досяг Дмухайлівки наступної неділі, коли кривава заграва охопила весь західний кордон країни. Вже на другий день війни взвод Демченка тримав оборону, потрапив в оточення. Пробираючись по німецьких тилах до лінії фронту, Іван був поранений в ногу, і товариші його залишили під опіку однієї сім'ї, там його підлікували і він вирушив до фронту. Неподалік від Шепетилівки наткнувся на групу оточенців, які почали партизанити та примкнув до них. Демченко добре володів німецькою мовою, якої навчився ще в рідній школі та у військовому училищі. Демченкові вдалося проникнути в окупаційну установу райцентрі Полоне Кам'янець — Подільської області, де він одержав посаду начальника поліції, і таким чином отримати доступ до зброї, бланків документів, секретного листування та іншої цінної для партизанів інформації.

Однак ворогам вдалося дізнатися якимось чином про діяльність Демченка, і йому довелося втікати. Повернувся він в Дмухайлівку в 1942 р під заслуги перед німецьким командуванням.

Користуючись своїм становищем та завоювавши «довіру» місцевого німецького начальства, Демченко почав згуртовувати навколо себе односельців та налагодив зв'язок з підпільними гуртами із інших сіл району, згуртувавши їх в партизанський загін, що дістав назву Котівського.

Першим, кому Іван повідав правдиву історію свого повернення в село, був Мороз Микита Васильович. Допомагали в організації загону також Виноградова Лідія та Остроух Григорій Юхимович. Кількість членів Дмухайлівського загону досягла 39 чоловік. Підпільні групи загону вели агітаційну роботу серед населення, розповсюджували правдиву інформацію про становище на фронті. В загоні була радіостанція, за допомогою якої підтримували зв'язок із регулярними частинами Червоної Армії, отримували накази та передавали цінну інформацію. В 1943 р загін Демченка розпочав активні бойові дії. 20 лютого 1943 р партизанський загін зробив напад на підрозділ штабу фашистської армії, що знаходився в селі Нехворощанки Неворощанького району Полтавської області. В цьому бою партизани знищили одну бронемашину, один мотоцикл, перервали зв'язок з німецьким штабом, знищили 7 німецьких воїнів. Були захоплені трофеї: 10 коней з повозками, 3 автомашини, 1 кулемет, 5 гвинтівок, 200 протитанкових гранат. Втрати партизан — 2 убитих. В кінці лютого 1943 р гітлерівські війська оточили 106 дивізію 6 армії. Партизанський загін Демченка І.І. допоміг дивізії вийти з оточення в бою під Перещепино. Після виходу з оточення командуванням 106 дивізії був виданий наказ повертатися в тил ворога для самостійних дій. Наказ був виконаний. Партизанський загін Демченка повернувся в Косовський район. В той час в Котовці знаходились на нараді поліцаї Котовського, Перещепинського, Царичанського і інших районів. В ніч з 9 на 10 березня 1943 р загін Демченка зробив напад на Котовку, де в бою було знищено 46 поліцаїв, 2 старости сільуправ, начальника сільськогосподарського відділення райуправи. Були захоплені трофеї: 22 гвинтівки, 1 кулемет, 8 автоматів, 7 пістолетів, 1000 патронів, 10 коней та інше майно. Втрати загону: 4 убитих, 15 дістали поранення.

12 березня 1943 року, партизани прибули у Кременівку — невелике степове село між Дмухайлівкою та Заплавкою. Командування загону розробляло операцію по знищенню фашистського загону в райцентрі Магдалинівка. Чекали розвідників, а також людей, надісланих у Чернеччину по зброю та боєприпаси. На ранок 13 березня ніхто з них не повернувся. На Кременівку ж несподівано навалилася каральна частина. Наступ більш як 600 німецьких солдат підтримували танки й артилерія. Ухилитися від бою не було можливості — навкруги на багато кілометрів відкрита місцевість. Вирішили протриматись до вечора, щоб вислизнути під покривом темряви. І. Демченко наказав зайняти на сільських вулицях кругову оборону. Так розпочався багатогодинний бій з противником, котрий тільки в живій силі мав майже семикратну перевагу. Партизани билися за кожну вулицю і кожний дім, поливали вогнем з горищ групи противника, підривали гранатами танки, підпалювали їх пляшками з горючою рідиною.

Хоча партизанський загін І. І. Демченка в кременівському нерівному бою зазнав поразки, та він все ж наніс відчутного удару по ворожій армії, знищивши більше 90 солдат, 40 поліцейських, захопивши багато трофейного майна, зброї та боєприпасів, наніс великих втрат живій силі і техніці ворога. І все ж бій у Кременівці несправедливо назвати останнім. В ніч з 13 на 14 березня Степан Передерій доніс ослаблого від ран командира Котовського загону до хати Степана Андрійовича Руденка, тестя Івана Демченка. 16 березня 1943 року на цьому місці розпочався справжній бій, у якому поранений командир Демченко протистояв більш, ніж півтораста озброєних до зубів фашистам, більше того, окупанти привели за собою танк і дві бронемашини. Бій тривав 5 годин. Один проти ста п'ятдесяти…

Демченко Іван Іванович загинув під уламками будинку, який звалили німецькі танки. Разом з ним загинув Степан Андрійович Руденко та його син 12-літній Василько. Німці також схопили Наталку, дочку Руденка. Вона під час бою сховалася до погреба, що був у сінях, а коли дим від палаючої хати проник туди, почала задихатися і закричала. Карателі витягли Наталку, зв'язали і повезли до Котівки. Восени 1943 року після визволення Котівки, труп Наталки вия-вили у канаві на шкільному подвір'ї. У дівчини були обрубані кисті обох рук.

Зараз на місці загибелі Демченка І.І. вдячні односельці встановили скром-ний обеліск, а перед Дмухайлівською школою, на центральній площі села височить бюст славному земляку.

 УРСР 1944-1991

Закінчилась війна. Настав мир. Війна та розруха розорила господарство країни, сильно підірване було сільське господарство і в нашому селі. Посівна площа скоротилась на чверть, знизилась урожайність, зменшилось поголів'я тварин. В післявоєнні роки Комуністична партія поставила завдання — будівництво комунізму. Все життя країни та людей було підпорядковане цій меті.

В 1954 р. на території села було створено з 4-х колгоспів одне велике господарство «Шлях до комунізму» з площею землі 6956 га, в тому числі похатної землі 6143га. На кінець 50-х років колгосп уже зміцнів і міг придбати необхідну для себе техніку, вже мав кваліфіковані кадри, організаторів виробництва, механізаторів, здатних використовувати сільськогосподарську техніку. Колгосп купив у місцевої МТС комбайни, трактори і продуктивно їх використовуючи, з року в рік домагався підвищення врожайності всіх с/г культур. Збільшуючи доходи від свого господарства, колгосп ще купував техніку у держави і вже в 1966 р. мав 31 трактор, 26 автомашин, 18 комбайнів, прибуток від господарства в цьому році становив 1513156 крб. Передовики колгоспного виробництва були нагороджені орденами і медалями, а тим, хто, найбільше відзначився у праці, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це високе звання присвоєно і комбайнеру нашого колгоспу Мусі Олексію Трохимовичу. З 17 років Олексій Трохимович розпочав свою працю в рідному колгоспі і де б він не працював, завжди виявляв старанність в роботі, був прикладом для інших. Особливо подобалась Олексію Трохимовичу професія комбайнера. В 1966 р. йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці і нагороджено орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка», а в грудні 1973 р. Олексія Трохимовича нагороджено орденом Жовтневої революції.

Працю свого старшого наставника в роботі наслідували комбайнери Грановський Віктор Іванович і Майний Іван Онисимович. За сумлінну працю Віктора Івановича нагороджено в 1970 р. медаллю «За доблесну працю», а в 1975 — орденом Трудового Червоного Прапора. За старанну працю присвоєно звання «Ударник комуністичної праці» Майному Івану Онисимовичу. В 1971 р. Івана Онисимовича нагороджено орденом «Знак пошани», а в 1975 р. медаллю «За трудову доблесть». За сумлінну працю шофера Лікарю Володимиру Івановичу присвоєно в 1968 р. звання «Ударник комуністичної праці», а в 1977 р. нагороджено орденом Трудової слави ІІІ ступеня. За вміле керування бригадою, хороші успіхи в роботі бригадира тракторної бригади першого відділення колгоспу Лебідя Миколу Миколайовича було нагороджено в 1967 р. медаллю «За трудову доблесть», а в 1973 р. орденом «Знак пошани». Однією з кращих доярок колгоспу була Литвин Євдокія Яківна. В 1977 р. Євдокія Яківна перекрила тритисячний рубіж по надоях молока. За сумлінну працю її нагороджено орденом Трудової слави ІІІ ступеня. Старанно працювала в колгоспі Погрібняк Ольга Романівна. Працюючи ланковою по вирощуванню цукрового буряка Ольга Романівна домоглася врожайності його по 240ц. з 1 га. За це була нагороджена в 1967 р. орденом Трудового Червоного Прапора. Потім працювала ланковою по вирощуванню кукурудзи і теж домоглася хороших успіхів, її було нагороджено медаллю «За трудову відзнаку». Свинарка Теліпко Катерина Іванівна домоглася успіхів у роботі своєю сумлінною працею, забезпеченням старанного догляду і раціону годівлі. В 1970 р. Катерина Іванівна нагороджена медаллю «За трудову доблесть», в 1971 р. — медаллю «За доблесний труд». За високі показники по одержанню та вирощенню поросят була нагороджена знаком «Ударник 10-ї п'ятирічки».

Крім зазначених уже людей за працю і трудові здобутки нагороджені ще такі колгоспники. Орденом Леніна нагороджена Северин Галина Василівна. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені:

• Бондар Іван Павлович
• Борисенко Іван Іванович
• Демченко Василина Андріївна
• Дерев'янко Василина Василівна
• Діденко Оксана Іванівна
• Климик Микола Костянтинович
• Ковіка Оляна Гаврилівна
• Муха Євген Якович
• Носик Андрій Петрович
• Орлянський Яків Петрович
• Северин Іван Іванович
• Сипало Марфа Іллінічна

Орденом «Знак пошани» нагороджені: Орденом Трудової слави ІІІ ступеня нагороджені:

• Бондар Іван Павлович
• Дерев'янко Василина Василівна
• Коваленко Іван Іванович
• Ковіка Марія Антонівна
• Ковіка Микола Васильович
• Ковіка Олександра Леонтіївна
• Орищенко Петро Кузьмич
• Полішко Микола Маркович
• Таранова Марія Миколаївна

Медаллю «За трудову доблесть»

• Пугач Надія Романівна

Медаллю «За трудову відзнаку»

• Борисенко Олексій Анатолійович
• Грановський Володимир Вікторович
• Лавушник Олексій Денисович
• Носик Ольга Яківна
• Полішко Григорій Романович
• Солодовник Марія Олександрівна
• Солодовник Петро Карпович
• Юрко Іван Трохимович

На 1989 рік у селі проживало приблизно 1500 мешканців.

 Господарство

На 1966 р. колгосп «Шлях до комунізму» мав у своєму розпорядженні — 31 трактор, 18 комбайнів, 26 автомашин. Прибуток становив 1513156 крб. В селі було 1020 дворів, в яких проживало 2534 чоловіки. В центрі села височать двоповерхові будинки контори колгоспу, Будинку культури, середньої школи. Крім того є ще два Будинки культур, дві восьмирічних школи та два продуктових магазини на окраїнах села.

Кожного року в селі будується 20 будинків міського типу. До послуг колгоспників радіо, електричне освітлення. У власності жителів є 120 телевізорів, 75 мотоциклів, 75 швейних машин, 2000 велосипедів, 50 радіоприймачів, 2 автомашини, 75 пральних машин.

На кінець 70-х років село прикрасилось новими вулицями. Звідси в усі кінці країни курсували автобуси по шляхах з твердим покриттям. Такий шлях тягнувся до механізованого току, свиновідгодівельного комплексу та інших виробничих ділянок колгоспу. В усіх бригадах були справжні тваринницькі містечка, діяли клуби. Лише одна центральна бібліотека налічувала 18 тисяч книг, діяла лікарня, працювало понад шість магазинів, майстерня побутового обслуговування. До неї, щоб полагодити побутові прилади зверталися з усіх навколишніх сіл, які добре лагодив майстер своєї справи Василь Дудка. Колгосп «Шлях до комунізму» став високо розвинутим багатогалузевим господарством. Він мав мехмайстерню, два насіннєвих токи, дві тракторних бригади, садово-огородню бригаду. Одержуючи високі врожаї, колгосп достроково виконав трирічний план по продажу зерна державі в 1979 році. Виросли в тракторних бригадах добротні будинки механізаторів, де створено всі зручності для роботи і відпочинку. Зі стін середньої школи, де працювало 30 вчителів, вийшли сотні досвідчених людей, які стали вчителями, лікарями, офіцерами, вченими та оволоділи іншими професіями. Сотні випускників цієї школи працювали в рідному колгоспі. Комбайнери О. Муха, А. Гупало, А. Ковбаса, В. Грановський стали справжніми майстрами комбайнового збирання врожаю. Поля обробляли 35 тракторів, а врожай збирали десятки зернових і спец комбайнів.

Колгосп мав дві ферми, кількість корів на яких разом приблизно 460 голів, свиновідгодівельний комплексна 12 тисяч голів свиней, який очолював Теліпко А. К. Тут практикувалася відгодівля свиней в літній період в літніх таборах, що призводило до зведення падежу молодняку до мінімуму.

На селі добре розвивалася культура. В будинку культури існував духовий оркестр, фольклорний ансамбль, який виступав не тільки на Дмухайлівській сцені, а й по області. На свята проводились концерти, приїжджали артисти з різних міст. Для дітей демонстрували мультфільми, часто приїздив цирк. Для молоді демонстрували кінофільми, проводили дискотеки. В селі працювала аптека, в якій можна було купити необхідні ліки. В амбулаторній лікарні завжди вчасно допоможуть досвідчені лікарі. Головний лікар — Білуха Г. П., ще працювали в лікарні лікар стоматолог, акушер, гінеколог, медсестра. Дитячий лікар — Гупало О. М. — жінка, яка наглядала за здоров'ям кожного малюка в селі.

І заграли пісень ще незнаних
Ще незнані, нові кобзарі,
Як народ, розірвавши кайдани,
Зацвіте, наче сонце вгорі!

Яр Славутич

У 1989 році за даними перепису у Дмухайлівці проживало 1500 осіб.

 Село в незалежній Україні з 1991 року

Знизився рівень виробництва с\г продукції. Багато селян залишилось без роботи. З метою економії в селі стали відмикати електроенергію.

В селі перестали діяти магазини сільпо, будинок побуту. Сільську бібліотеку було перенесено в Будинок культури, який знаходиться в аварійному стані, без опалення і освітлення. В приміщенні музею відкрили церкву.

В селі почали відкриватись перші приватні магазини, з'явились фермерські господарства та приватні підприємства.

В 1993 році колгосп перетворився на КДСП «Маяк». В 2000-му році КДСП стало агрофірмою «Маяк». Відбулося розпаювання землі і майна. Селяни отримали земельні наділи по 6 га. Більшість здавали свою землю в оренду агрофірмі «Маяк» та фермерам, а деякі селяни стали обробляти свої земельні наділи самостійно. Так з'явились перші одноосібники. Зараз на території Дмухайлівської сільської ради числяться 468 одноосібників.

Сьогодні в Дмухайлівці працює школа, де вчаться 180 дітей. В школі тепло, приміщення відремонтоване, вчителі без затримок отримують заробітну плату. Деякий час в селі не працював дитсадок. Сільська рада зробила все можливе, щоб його відкрити. Там зараз 22 дітей. В першу чергу приділили увагу організації повноцінного харчування. Немає проблем з медичним обслуговуванням.

В 2004 році змінився інвестор, який орендував землі і залишив борги. Прийшов новий — фірма «Південь-Агро-Лідер». В цьому році відновлений свиновідгодівельний комплекс, в якому вести господарство взялась фірма «Агро-Овен».

Дмухайлівський історико-краєзнавчий музей

В 1952 році в селі відкрито історико — краєзнавчий музей, в якому зібрано 2938 експонатів. Його заснував учитель історії Тарасенко Іван Маркович. За 15 років музей відвідали 50 тисяч чоловік. Він був розташований в Будинку культури. В ньому відображено убогість села, як жили селяни до революції, є примітивні знаряддя того часу, якими обробляли землю, виробляли одяг. Показано і героїчну боротьбу партизанського загону, яким в роки німецько-радянської війни керував лейтенант Червоної Армії І. І. Демченко.

Більше п'яти тисяч експонатів було зібрано в музеї, які разом збирали і берегли дмухайляни. На матеріалах музею вчителі і батьки виховували своїх дітей. Його відвідували не тільки дмухайляни, а й люди з усього району.На жаль, з різних причин, музей з 70-х років минулого століття припинив свою діяльність.( прим.адмін. сайту)